Мій Ангел
новела
Посеред мокрого брудного тротуару вітер
байдуже крутив листям, розкидав його на щойно підметену бруківку, колотив у блискучих калюжах… Заплаканий Ангел брів уперед, не розбираючи,
куди прямує, гірко шморгав кирпатим носиком… Сіро-жовті брудні листочки
позастрягали між мокрим, обважнілим пір’ям на понуро опущених крилах, що
безпорадно звисали і волочилися порепаним асфальтом. Поруч лопотіло, човгало, шурхало, торохтіло
від безлічі байдужих кроків… Набундючені перехожі байдуже кудись прямували повз нього,
наступаючи на пониклі, замурзані крила, штовхаючи у плече, із пустими злими
очима, тісно стуленими замкненими, ніби
у небіжчиків, вустами…
-
А як же… Любити… - повторював, ніби
якусь мантру, Ангел, і велика
прозора
крапля звисала на його довгих віях, і здавалося, ніби вона зараз обірветься і з
грюкотом впаде на побабчене обличчя міста, і воно ще постарішає, надтріснувшись
новою звивистою зморшкою…
Люди
сновигали… Холодні, страшні у своїй апатичності… Їхні пласкі душі не були
здатні втаїти і крапельки тепла. Ангелу стало зимно… Долоньки посиніли і дрібно
трусилися, терпли від зашпор. Лише поодинокі двоногі істоти випромінювали
тепло, зупинялися біля Ангела, заглядали йому в очі, та розпач, жахлива образа не пропускала крізь намокле
пір’я цієї ласки… «У них є уже… Ангели…» - зазирав у очі бездомним цуценям…
-
А як же… Любити…
У
надтріснуту шибку жалібно вив вітер, намагаючись проштовхнути
усередину
розчепірений коричневий листок, що здається навіки приліпився до запиленого, в
патьоках скла кватирки. Штори мляво
теліпалися на трьох гачках. Надривно
гарлапанили потужні динаміки, сповіщаючи
про надзвичайні події у житті народів усього світу, блакитне світло облизувало
бліду шкіру, відбивалося у скляних зіницях…
- - Гей, та скільки можна!!! Тихіше зроби!!-
гоготіло з кухні, як з вулкана, і сипалося
попелом по кутках темної кімнати,
миттєво застигаючи там огидними потворами. У дверях з’явилося гарне
доглянуте обличчя, хто сказав, що з лиця воду не пити?! Гарно і стильно
укладена зачіска раптом почала колихатися, далі легкі вібрації перейшли у дикі
хвилі і вже не могли зупинитися - насувався шторм.
Диван раптом наїжачився, кинув подушкою
у бік бурі, роздратовано зарипів. Незважаючи на шторм, звук динаміків уперто
змагався із гулом розбурханих хвиль у коридорі.
Гучну баталію на вістрі атаки перервав
страшний грюкіт із кухні. Стильна зачіска стрімко метнулася у сторону нещадного
для вух звуку, диван зі стогоном виплюнув бліде тіло у спортивках, квадратні
метри миттю наповнилися човганням-тупотом-лопотом.
-
Хто не помив посуду!!!- гаркнула стильна
фрезура*.
-
Колькина черга!!! – гаркнуло у
відповідь.
- - Моя черга була вчора!!! –
жалібно проскавучав малий восьмирічний
школяр Колька і велика солона крапля гірко відбила у собі кожне слово.
Бойові дії змінили
дислокацію і розмістилися на шістнадцяти квадратних метрах
кухонного простору, начиненого суперновою технікою, який вигідно підкреслював військовий
зик, відбиваючи його від брудного, колись ніжного кремового відтінку, кахлю.
Бідний Колька, імпульсивно стискаючи ніздрі, сумно стояв на колінцях
біля
книжної шафки, пустими очима спостерігаючи за нескінченними боями трьох чорних
павуків-птахоїдів у нещадно скляній банці, що дратувала своїх мешканців
ілюзорним блиском прозорих, холодних стін, даруючи оманливу надію на волю…
-
Ану, малий, марш до своєї шавки, розчеши
їй хвоста, бо знов реп’яхами обчіплялася!!!
-
Він
не шавка!!!- вискнуло образливо хлопча, - він - Тимур!!!
Малий
Тимур, почувши своє ім’я, швидко підкотився до ніг свого захисника і замахав
кудлатим, у реп’яхах, хвостиком.
-
Петька, не чіпляйся до малого! Іди посуд
позбирай і помий те, що від
нього
залишилося!!! – замотиляла, загурчала перед Петькиним носом ще одна така ж стильна зачіска.
-
Ну ти, Галько, і зануда! Дивись, бо
розкажу, коли з дискача прийшла
учора!!!-
грізно зашепотів здоровань-переросток Петька, що вміло «закосив» від армії і,
як потім хвалився, «ніхто не підкопався, папік добре постарався»…
Біло пофарбована фрезура лише висунула у
відповідь язика і вирячила очі. А на кухні вирувало… Битий посуд купкою лежав
на кахельній неметеній підлозі, дратуючи своїм нахабним виглядом учасників
олімпійського кухонного змагання за право його не мити, у холодну скляну
перепону несамовито цокало двадцять четверо чорних волохатих ніжок, одночасно
луплячи суперника попід здухи у бойовому захваті у боротьбі за територію, Тимур
перелякано забився під шафку і ткнувся у Кольчині коліна рудою мордочкою.
Купа битого тарілчаного скла уже
заходилася диким реготом, нахабно витріщившись на здичавіле сімейство, що уже
навіть не чуло за гучним тарарамом відчайдушний гул у батареях зверху.
Злякавшись, Колька забіг на кухню і втиснувся у безнадійно замкнуте верескливе
коло, тримаючи під пахвою пузату банку, що ніби фільм у 3D, показувала запеклу павучу схватку.
Тимур необережно потрапив під ноги і чийсь стоптаний домашній капець боляче
вказав бідоласі, що йому тут не раді. Руде щеня різко відлетіло до галасливого
ящика з динаміками із болісним скавулінням, на підлозі зачервоніла щеняча кров.
За мить Колька заходився в істеричному плачі над рудим, м’яким, у реп’яхах,
калачиком, що жалібно скавулів, роздираючи хлопчаті мале серце, ховав у лапки
закривавлений носик.
Колька прокрутив у своїй малій пам’яті
усе своє мале свідоме життя і майже не пригадав жодної хвилини, коли б повітря
у цій квартирі не здригалося від бур і вивержень вулканів, лише тоді, як сонце
нарешті ішло на відпочинок і змушувало усіх брати з нього приклад, стіни і
стеля розкішно, але без смаку, вбраних ста двадцяти квадратних метрів завмирали
у довгожданому спокої.
Банка із птахоїдами блистіла боками поряд із зухалою купою тарілчаного скла,
пузато зиркаючи на театральне дійство, на Кольчиних колінах тихо скімлив,
шморгав закривавленим носом Тимур, дорогі портьєри енергійно розхитувалися від
високочастотних звукових хвиль, що сильними децибелами несамовито сновигали
попід стелю, восьмеро різнокаліберних капців голосно тупцяли по запиленій,
давно не митій підлозі, у розбиту шибку злякано лупив падолистовий дощисько.
Розпач кипів, сльози застилали світ,
коли у момент найбільшого накалу страстей мешканців цього вовчого лежбища малого страхали виселенням із сім’ї до
ненависної, страшної баби Люби, що нею дурний Петька лякав брата перед сном аж
до мокрих штанів. Баби Люби Колька не бачив ніколи і страшенно боявся
потрапити у її «лапи», як виражався Петька. І тепер Колька міцно стиснув кулаки і, коли гаряча обпікаюча
юшка у його маленьких грудях досягла точки кипіння і вируючою парою з усієї
сили штовхнула разом усі поршні його єства, підскочив з підлоги. Тимура - попід
праву руку, прожогом улетів у широко розкритого кухонного кричущого рота,
вільною рукою схопив пузате скляне страховисько із таким ж блискучими, але
чорними, потворами у своєму прозорому череві і стрімко випав із ненависного, дорого обставленого барлогу у відсиріле повітря під’їзду…
Ангел ще здалеку побачив, ні, відчув
Кольку. Хлопець вискочивши із броньованої пащі під’їзду, різко зупинився.
Справа Тимур, зліва - скляна тюрма із задираками птахоїдами. Стало боляче,
позатерпали пальці… Блискуча потвора упала на покритий жовто-коричневим брудним,
мокрим листям газон, роззявивши своє холодне горло, три чорні волохаті забіяки
прожогом вилетіли на осіннє мокре рядно і не втрачали ні секунди – хто
куди… Пузата банка качалася у листі, пуста та дурна, як пащекувата баба, і ніби
в розпачі шукала невидимими руками біглих арештантів.
Вони ішли втрьох – Агнгел, Колька,
Тимур… Білий місяць, перелякано роззявивши рота, несамовито чіплявся за чорні
вершечки тополь, ховаючись від набухлих темних хмар, що хижою зграєю бігли по небу,
наздоганяючи здобич.
-
Ти-щасливий…- Ангел прошепотів,
опустивши очі.
-
Чому?- здивовано у відповідь.
-
У тебе є я, Тимур, і… Бабця Люба… Вона
хороша…
Тимур стверджуюче
гавкнув з-під Кольчиної пахви.
Крила підсохли, і руде листя помалу
обсипалося з пір’я. Вони ішли… Утрьох… До «страшної» баби Люби, яка вже давно
чекає на нього, Кольку, ні, на них трьох… Вони ідуть уперед, вони …
щасливі? Бо ж завтра будуть вдома, там,
де їх чекають і люблять…
-
Бабця Люба – хороша… Завтра-до бабці
Люби… - повторив Колька слова
Ангела
і страшне колюче та пекуче зерно брехні і зла, так жорстоко кинуте, грубо
запхане у хлопчачі груди, вже горіло-палало синьо-червоним полум’ям,
спопелялося, зникало.
-
Як добре, що ви у мене є… - легко
зітхнув Ангел, - ти, Тимур і бабця
Люба…Так просто... Любити…
Тимур
знову гавкнув і сховався у комір легкої мокрої від осінньої мряки курточки.
Місяць із роззявленим
ротом застиг на височезній тополі, мряка розсікала
темне порожнє повітря, десь у листі шаруділи колишні арештанти скляного острогу,
місто блимало багатооким, спокійним обличчям, проводжаючи осіннє руде листя
сумним, затятим, падолистовим поглядом…
*фрезура
– висока зачіска
