Самостійне опрацювання.. Поети сучасники. Василь Герасим'юк, Грицько Чубай, Віктор Неборак.

Грицько Чубай.

Сумна жінка яка не чекає нікого
Яка лежить горілиць на березі річки
Сумна жінка яка думає про воду річчину
Що до моря тече
Сумна жінка... Сумна
Вона сама стає річкою поволі
Якось дивно плюскотить на піску
Риби аж вистромлюють голови
Аби те диво загледітити
Білую річку що берега жодного не має
І тече її волосся невідомо куди
І тече її тіло невідомо куди...

Ви правду кажете, що богомаз я є і грішник
але ж ви всі чолом б'єте в паркет,
в своїх провинах каючись поспішно,
і молитесь... на мій автопортрет!
На ньому барвам вільно і розкуто...
Ах люди, ви вже вибачте мені,
що я, себе запрагши осягнути,
свій лик святим возрік на полотні.
Пробачте вже... Бо я оце уперше,
не вірячи ні вам, ні дзеркалам,
глуху стіну буденності продерши,
розкидавши зневіру, наче хлам,
прийшов до свята свого одкровення
й гострив думки для поруху на зло,
і чув: святилась кров моя у венах,
і чув, як німб освячує чоло.
Пробачте вже... й молітеся на мене!
А я піду ізнов у суєті
собі і вам шукати одкровення,
щоби повідати, що ви усі - святі.

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.
І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.\

Віктор Неборак.

Україна – українцям?

1
Місто-україніст, кожен тут,
наче улюблену зброю,
мову плекає, як слово на Суд,
теше слова; як за курсом валют,
стежить за їх чистотою.

Класи. Ввічливі учителі
ніжно вичісують учнів.
Мов копійки, у голівки малі
на синьо-жовтому рідному тлі
фрази летять повнозвучні:

«Добре вд_брити дібра добром!» –
«Байдики бити – не злочин!» –
все, що не описати пером,
навіть просяклим чорним Дніпром,
жести вберуть без скорочень –

наші арійські гоп-гопаки,
наші варязькі забави,
наше з вивертом «навпаки»,
наші найтяжчі дяки-літаки,
наші найвищі заграви...

А зусібіч підповзають, як ніч,
ляхи, кацапи й німота,
газ прокладають, розорюють Січ,
мури мурують, п’ють могорич –
лицарі серед болота.

Як жити в кайф? – Щоб вареник злітав,
звірі тринділи і срібло –
золото звикло текло у рукав
і щоб сусід накарачки клякав
й вдячно марудило бидло?

З дідьком в кишені – на Вавилон!
Скликати свистом нечистих!
Змієві нишком відкрити кордон –
чи проковтне й цього разу мільйон
братчиків норовистих?

«Слався, атєчества наше...» – вивчай
рєчь найкрутішого брата!
Річ Посполита й Орда, вибачай, –
царська солодша зарплата.

Та у Москві вже не ті москалі,
всі вже не ті вже усюди.
Учнями стали учителі,
миру навчають іуди.


2
Західний шлях – це тяжіння часів
кращих, багатших, солодших.
Мови на Заході – стіни списів,
слово – швидке й молодше.

Право цивільне там у крові,
виховані громадяни
дбають про дібра, старі і нові
чітко виконують плани.

Навіть поляки за кількасот
років на декілька метрів
до атлантичних маревних вод
вирвались крізь рідні нетрі.

Що не кажи, єзуїт наполіг
гризти латину по-польськи!
Навіть поляки мають своїх
конрадів, пап і шимборських.

А в межиріччі рік на «ди-ни»
спить маячня несусвітня,
смачно наповнює казани
каша тисячолітня.


3
Хто ж цього разу кашу оту
наче отруту глитатиме?
Наші чорноземи – нашу мету! –
хто причарує дукатами?

Дайте дулібам спокій, скрутіть
дулі в кишенях, полянам
дайте поля, на сармати не йдіть,
не допечіть деревлянам!

Хоче телицю ссати теля –
дайте ж невільнику волю!
І галичанам – їх короля,
й батька Махна – Гуляйполю.

Курвити хочуть курві сини? –
дайте їм чортову матір!
Дайте піплам гамерицькі штани,
цирк, стадіон і театр.

Греко-католикам – греко-католиків!
Автокефалам – автокефалію!
Магометанам – нафту Аллаха!
Лєнінцям вірним – тіло нетлінне!
Для себе ж прошу
крапельку глузду
та не німецького
а з рідним перчиком,
з ледве вловимою
паранормальністю
з переміщенням
у сховки.

Герасим’юк Василь – Досвітні душі

Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…

Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні
ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа, і шкіра, і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій
мотив отав у Космачі.
Косити ходиш, ніби злодій, –
нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати?!
На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п’яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони

приходять

   неспроста!

Одна при одній! Ніде стати…
За крок від правди і біди
вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй

   прадідів сліди…

Як звіра, гладиш проти шерсті
оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де жоден хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить – миче
з корінням… Вже в землі вона
Собі шепочеш: чоловіче,
якій худобі Ці сіна?

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони

приходять

   неспроста!

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?

Герасим’юк Василь – Осінні пси Карпат

Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

  Згризено в гонитві!

А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!

Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш…

 Часом озирнутись хочеш,

немовби хтось тебе наздоганя.

Герасим’юк Василь – Ти співвітчизника скручуєш в ріг…

Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.

Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в бою.
Твій тато найменше ягня підбирав
і ніс під колиску твою.

Ягня оживало! Для лагідних слів
твої отверзались уста.
Ти як міг забути?!

Ти б очі підвів –

воно на руках у Христа.

Герасим’юк Василь – Старий завіт

Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.

 А поруч труп

лежав. Іще вчорашній.

Наче зруб,

зіяв барак. Не винесли і вранці,

і тато книгу між собою й ним
поклав. Заплющив очі і розплющив.
Бо вимовить не міг. А зір подужчав.
Здіймавсь барак, мов полонинський дим.

Ще мертво спали і живі. Тому
почув мій тато кроки.

   Руку потай

поклав на книгу.

І побачив постать

в бараці — наближалась у диму,

нагадуючи здалеку Чугайстра:
звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь.

Перехрестився тато —

    той не зник.

І вдруге, втретє, але той не здимів:
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник.

В літа пастуші тато мій не раз
його стрічав у світанковій мряці,
та вперше у тифозному бараці
цей добрий дух, як смертний страх, потряс.

Ніхто й не ворухнувся.

Мов не сплять,

а вимерли усі, як дід, що поряд.
Про що ці люди думають, говорять,
виходячи з бараків,

як з багать?..

Не вимовити слова.

 Мертвий крик

підкрався збоку, душить по-злодійськи…
Все вище дим, все вище полонинський!
І плаче полонинський чоловік

в тифозному бараці. Кличе він…
Вона жива. Вона жива ще, мати.
В якій би книзі смерть свою сховати?
Хто хвойний дим підніме із колін?

А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,
копитами вистукуєш в бараці.
Ти ще закрутиш у своєму танці,
але на цвинтар ти не віднесеш,

бо яма там на всіх одна.

   Вона

чекає нас.

   Вона щороку глибша.

Скликає полонських духів тиша
з бараків наших.

Теж — на всіх одна.

Вони приходять, коли мертво ми
спимо.

   І КНИГА захищає ложе.

І добрі, й злі.

   Ніхто з них не поможе,

коли вже нам несила буть людьми.

Вони приходять у вечірній млі,
вони приходять у ранковій мряці.
Мій тато у тифозному бараці
побачив їхні ратиці в золі.

…Мій присмерковий полонинський дим.
Кого він в піднебессі не вколише!
Мій тато вчасно розминувся з ним
в ранковій тиші.

Стало ще тихіше.