Римарук І, Андрухович Ю, Забужко О. Біографії. Поезія.

Оксана Забужко.

Біографія Одна з ключових і найбільш відомих особистостей у сучасній українській літературі. Всі книги Оксани Забужко в тій чи іншій мірі зачіпають важливі соціально-політичні питання країни в цілому і життя кожного конкретного індивідуума конкретно. Цю українську письменницю добре знають у світі, а її роботи переведені на 20 мов. Окремими виданнями праці автора виходили в США, Італії, Чехії, Польщі, Болгарії, Нідерландах, Сербії, Росії та інших країнах Європи і Азії. Купити книги Оксани Забужко - значить отримати першокласну інтелектуальну літературу. Творчість Оксани Забужко Свою літературну діяльність майбутня письменниця почала як поетеса. Вже починаючи з 9-річного віку її вірші друкуються в періодичній пресі, а потім навіть виходять окремими збірками в видавництві «Молодь». Передмова до першої книги віршів «Весняна акварель» написано самим Михайлом Стельмахом. У 1996 році вийшла перша серйозна робота автора - «Польові дослідження з українського сексу». Для пострадянської країни такий провокаційний роман став справжнім викликом, на письменницю обрушилась серйозна критика і нерозуміння. Між тим читачам новинка здалася особливо цікавою, а тому книга розійшлася небаченими темпами. По суті, це один з перших бестселерів незалежної України. В основі роману - відносини української поетеси-емігрантки і американського скульптора. «Музей покинутих секретів» - роман, який особливо зацікавив зарубіжних критиків і дозволив більше розповісти світові про Україну. Жорстока правда життя трьох поколінь українців і епохальне за своїм обсягом і значенням твір в українській літературі. Свою розповідь автор починає в 1940-му і завершує в 2004 році. Також серед кращих книг Оксани Забужко варто виділити твори «Сестро, сестро», «Казка про калинову сопілку», «Тут могла б бути ваша реклама», «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Реакція критиків і читачів Кожна нова книга Оксани Забужко - важлива подія в сучасному українському літературному процесі. Серед безлічі письменників її твори відрізняються багатим філософським наповненням, інтелектуальними міркуваннями і яскравим стилем написання. Читачам подобається, що автор не боїться відвертих сцен і справедливих міркувань. Відгуки про книги Оксани Забужко в основному позитивні. За літературний талант і відвагу письменницю часто порівнюють з Достоєвським, а за літературну майстерність у зображенні характерів персонажів - з Міланом Кундерою. Сьогодні вірші Оксани Забужко активно кладуться на музику, а її романами цікавляться режисери для екранізації. За свої літературні заслуги письменниця стала лауреатом численних престижних премій, а також нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.

Ігор Римарук

 Ігор Римарук народився 4 липня 1958 р. в с. М'якоти, Ізяславського району – поет,  Лауреат Національної Премії України ім. Т.Г.Шевченка  - помер 3 жовтня 2008 р.).
    З 1957 р. батьки проживали с. В.Орлинці, а з 1964  р в с. Западинцях Красилівського району. В 1974 році Ігор Римарук закінчив Западинецьку середню школу з золотою медаллю. В 1979 р.  закінчив Київський державний університеті ім.Т.Шевченка, факультет журналістики. Працював у редакції газети “Вісті з України”, у видавництві “Молодь”. У 1991-1994 р.р. – завідувач редакції видавництва “Дніпро”. З 1994 р. – заступник головного редактора, головний редактор журналу “Сучасність”. Президент Асоціації українських письменників (2004 р).
    Перше друковане слово з'явилося на світ в 1976 році у журналі “Дніпро”. Потім друкувався у журналі “Жовтень", альманасі "Вітрила", газеті “Літературна Україна".
    В І984 році вийшла перша книга "Висока вода", поет був прийнятий до Спілки письменників України. У 1988 р. вийшла збірка “Упродовж снігопаду”, а в 1991 р. – “Нічні голоси”. Збірка була удостоєна обласної літератургої премії імені ім.В.Булаєнка.
    Римарук І. є  упорядником антології нової української поезії “Вісімдесятники”.
    У 1996 р. в Німеччині вийшла збірка “Золотий дощ” (Goldener Regen) німецькою та українською мовами. У 1998 р. вийшла збірка “Діва обида”, в 2002 р. виходить 2-е видання збірки і присуджується Національна премія України імені Т.Шевченка. У 2007 р. виходять останні дві збірки одного з провідних модерністів сучасної української літератури “Бермутський трикутник”, “Сльоза Богородиці”.
    Вірші поета перекладено багатьма мовами світу, надруковано в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румуно-, шведсько-, німецько-мовних антологіях української поезії.
    Ігор Римарук постав у сучасній українській літературі як один із духовних проводирів “Генерації 80-х років, що уособлював фаховість та ерудовану інтелегентність покоління”.
    Помер 3 жовтня 2008 р. у Львові.

    Ігор Римарук спалахнув яскравим метеоритом на поетичному небосхилі 80-х. Його дебютна збірка “Висока вода”, як і наступні “Упродовж снігопаду”, “Нічні голоси” та удостоєна Шевченківської премії “Діва Обида”, залишили слід генія в національній літературі, – слід, який прочитувати наступним поколінням. Книга “Божественний вітер” вмістила майже все, написане поетом у ІІІ тисячолітті і збережене спадкоємцем і упорядником.

    Перше видання цієї книги, здійснене Івано-Франківським видавництвом “Лілея-НВ”, стало переможцем конкурсу “Книга року-2000” в номінації “Голос душі”. “Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: закохані у них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди…” – писала про “Діву обиду” Маріанна Кіяновська.

    ♦ Римарук І. Нічні голоси : поезія  / І. Римарук. – Київ :  Молодь, 1984. – 72 с.
    До збірки українського поета – представника покоління вісімдесятників – увійшли вірші, в яких історичні ремінісценції переплетені з болісними роздумами про місце творчої особистості в суперечливому, складному світі, про важливість непроминущих древніх заповідей й любові у сучасному мінливому бутті.

    ♦ Римарук І. Сльоза  Богородиці : вибране / І. Римарук.  – Київ : Дніпро, 2008. – 400 с. : іл.
    До книги увійшли вибрані твори з попередніх збірок Ігоря Римарука – лауреата Національної премії імені Тараса Щевченка, президента Асоціації українських письменників, головного редактора часопису “Сучасність”. Вірші Ігоря Римарука перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологій української поезії.

    ♦ Римарук І. Упродовж  снігопаду : поезії  / І. Римарук.  – Київ :  Молодь, 1988. – 120 с.
    Мотиви духовної спадкоємності поколінь, беперервності історичного зв'язку між ними – визначальні  у другій книзі молодого українського поета Ігора Римарука. Людина кінця ХХ сторіччя у складному, перемінному світі – в центрі його уваги.

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович – вірші та біографія одного із кращих сучасних письменників

15:45, 13 березня 2018 

Юрій Андрухович – вірші та біографія / 24 Канал

Юрій Андрухович – знакова фігура для сучасного українського мистецтва. 13 березня він святкує своє день народження, сьогодні Андруховичу виповнюється 58 років. В честь цього свята ми зібрали для вас кращі твори письменника та цікаві факти з його біографії.

Біографія Юрія Андруховича

Юрій Андрухович народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ) 13 березня 1960 року. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О.М. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-франківського часопису "Перевал" (1991—1995).

Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), яку критика зустріла загалом прихильно. Того ж таки року Андрухович разом із Небораком та Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск – балаган – буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя".

ЮріЗ прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні.

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він – автор п'ятого українського перекладу шексперівського "Гамлета" а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Р. М. Рільке, Ф. Ролер, Ф. фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Кім).

Його твори західні критики порівнюють з роботами Умберто Еко, а в нас відносять до неоцинізму. Мало хто наважується екранізувати культового автора – це буцімто "ризиковано". Хоча спроби були. Зокрема, в основі фільму "Кисневий голод" (режисер Андрій Дончик) лежать оповідання "Зліва, де серце" та "Королівські лови" Андруховича.

Другий і останній на сьогодні повнометражний фільм за мотивами творів Андруховича було випущено у 1994 році під назвою "Амур і демон". Стрічка розповідала про хитрого колекціонера, що в післявоєнні роки збирав колекцію з конфіскованих КДБ-шниками цінних речей.

У 2010 році проза Юрія Андруховича ще раз з’явилася на великому екрані. Тоді була представлена збірка короткометражок "Мудаки. Арабески". Сюди увійшов один із епізодів першого роману письменника "Рекреації" за назвою "Рано вранці" (режисер Володимир Тихий).

Цитати Андруховича не втрачають актуальності. Нагадаємо про одну із найвідоміших: "Кращі часи самі собою не настають – їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленням, але й інакомовленням. Іноді – інакокричанням".

Вірші Юрія Андруховича

Вірші зі збірки "Листи в Україну"

***

Вулиця Єреванська

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

***

З циклу "Нотатки фенолога"

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

***

Зміна декорацій

У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
a в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря –
і виходиш, і ходиш по першій платформі.

А на ній – протяги, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.

У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.

У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.

У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі – від вуха до вуха.

У приміщенні неба відкрита тюрма.
У приміщенні тіла відкрита пітьма.
У приміщенні духа відкрита розруха.

Юрій Андрухович на відкритті вуличної бібліотеки в Харкові, 2017

Вірші Андруховича про кохання та любов

Вірш Казкар

Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

***

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...

***

Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,

спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,

ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…

А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.

***

Юрй Андрухович – вірші про Україну

***

Україна ж – це країна бароко.
Мандрувати нею – для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.

***

Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара Вітчизно.

***

Сумнів

Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
всього мене – до мозку і кісток
пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія…
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, -
і я не сам: глузлива пика чорта
по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!
Тягніть у вир, де душу розітнуть.
А там, де народилося ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть…

Юрій Андрухович

***

Пісня мандрівного спудея

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..

Отож, – на світ, за діло – чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

Ігор Римарук

СВІТЛИНА

о боже для двох полудневий
полюднений зглянься
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева

це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку поклавши
мелодія літа лиш очі
запали клавіші
мов

* * *

РІЗДВО

Множиться зоря у твердих снігах у дзеркальних мурах і з дороги збилися тріє царі у маскхалатах ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує стомлений тесля дрімає при щербатій сокирі око ліхтарика вихоплює з темряви велетенські ясла обігрілося немовля під боком у мінотавра Сиві гриви зірниць, вузлувата дорога... Чую клич: "Озирнись!" Озиратись - на кого? Лиш опока золи - золотими степами, що всуціль заросли соляними стовпами. Під копитом змина понадземна відплата і старі письмена, і нові письменята. Незатуплений гнів підтинає коріння. До комонних огнів промовляє каміння. Відео: Ігор Римарук. вірші. Оксана Забужко

ДРУГА СПРОБА

І от — проламую головою

всі чотири стіни нараз!..

(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

ІРОНІЧНИЙ НОКТЮРН

Ґумкою місяця стерто кути:
Ніч — мир безвинним і винним.
Ліфти, асфальти, мури й коти
Всоталися в сну драговиння.
І ніби хтось шепче: усе це пусте,
От дай тільки Боже заснути…
І сняться ліфтам будинки без стель
І троси, у небо напнуті,
Розтріслим асфальтам — як дощ полива,
А чорним котам — ворожбити,
А кожному муру — якась голова,
Спроможна його пробити…

Цей чоловік
вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
німого дерева з печальними очима:
кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко —
і він явивсь
в пекучій наготі відчиненій!
Я здивувалася: він був лункий, як жерло
гарматне! Кожен звук
у ньому множивсь, як лавина!
(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих —
і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

А досвід собі лив, мов із цебра.
І дні, як шибка,
все туманіли мохом вільгости — о, доки? (Доти…)
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидавсь був тікати — але злива в ловлі
з ним услід періщила по п’ятах, навісна!
І він втомивсь.
І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,
пройшов повз неї в капелюсі на очах —
і не впізнав.
Отак і сталося. Лишився задоволений:
ввійшла у нього — й вийшла, наскрізна…
Тож іншим разом, стрінувшись на перехресті з Болем,
він попросив у нього сірника —
і не впізнав.
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

…Учора ми з ним здибались в кав’яреньці на Липках.
Він розказав свіженький анекдотик.
І ще сказав, що він, звичайно, “за”,
та дуже ніколи — робота, діти, звіти…
І на півкелиха стояла голуба сльоза,
і голуба сльоза стояла на півсвіту.
Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.
І тільки в погляд вбився божевільний подив…
Дивак: він все іще шукав свою струну,
усе іще шукав — і не знаходив…

В якомусь світі я була з тобою.
Десь стугоніло наше божевілля
На істеричних зблисках закаблуків,
Трощились келихи, пісні і долі —
А нам по сонцю прикипіло на устах,
І ми боялись роз’єднати руки.
І вийшла осінь, синьозуба, як циганка,
Окрилена пожежним мерехтінням,
І тасувала нам усі літа,
Що на шмалькому протязі віків
були порозлітались.
І це був світ, в якому мала я
Тріскучі, сатанинські чорні коси,
І пам’ять ще зовсім не наболілу,
Й немилосердну віру
у своє чаклунство:
На сто ладів я обертала землю, і щоразу
Твоя дорога поверталася туди,
Де реготала я, свавільно й хижо,
І толочила власний регіт, мов траву,
Тобі назустріч — чорним ураганом кіс розбитись
На твоїм напнутім, як тятива, плечі.
І це був світ, де можна всмерть натанцюватись
По тінях, котрими для нас мостились площі,
А з рукавів, що в передпліччях розчахнулись,
Бряжчали й сипалися зорі і міста,
А ми ішли крізь полум’я, крізь полум’я…
І це був світ, де я була з тобою —
Той світ, де не буває доль несправджених,
І де не знають мовчазної музики,
Світ, де все склалось так, як мало скластися, —
Якби не вітер, той скажений вітер,
Що вирвався із коридорів часу
І все на цьому світі переплутав…

***