Степан Руданський. Вірші.

                                                                  Сиротина я безродний,

Десь загину в чужині —
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.

І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто хроба не зросить…

4 травня 1852 року

Спи, дитя моє, ти — життя моє!
Спи, дитя моє красне!
Поки сонечко не запалиться,
Поки місяць не згасне!..

Спи, дитя моє, ти — життя моє!
Тілько щастя і долі!
Будеш цілий вік, як той чорний віл,
У ярмі і неволі!

Тілько губонька залепечеться,
Слаба ніженька стане,
Слаба рученька перехреститься —
Твоє горе настане.

Не підеш з дітьми, не побавишся
На пуховім пісочку,
Не прийдеш сюда, не положишся,
Не заснеш в холодочку!..

Не з дітьми підеш — панську череду
Поженеш ти на поле!..
Не пісок м’який — стерня острая
Босі ноги наколе!..

І від сонечка не сховаєшся
За відорану скибу;
Зав’ялить тебе в полі сонечко,
Як ту в’ялую рибу!..

І не раз сльоза із очей спаде
На запалені груди,
І сльозу твою тілько бог їден
З неба видіти буде!

Станеш хлопцем ти, станеш парубком,
Тобі все їдна доля:
Череда мине, найде панщина —
Їдна й тая ж неволя.

І що божий день осавула йде:
Ти вставай до роботи!..
Ти вставай, роби від неділеньки
До самої суботи…

І що божий день будеш до світа
До роботи вставати;
Свою силоньку ні собі, ні мні,
А панам виробляти.

А там панові не вподобався,
Писарині якому, —
Ноги здибають, руки спутають
І звезуть до прийому.

Станеш голий ти у присутствії,
Як родила тя мати…
І зачнуть тебе пани з дохтором,
Мов коня, оглядати!..

І забриють лоб — і до церкви враз,
Там присягу прокажуть;
У мундир вберуть, оружжо дадуть,
Світ навіки зав’яжуть!

Поженуть тебе в чужу сторону,
І зачнуть муштрувати,
І приказ дадуть — мову рідную
На чужую зламати…

І наломишся, і забудеш ти
Свою мову рідненьку,
Спом’янеш не раз не по-рідному
Свою рідную неньку…

А прийде війна — зложиш голову!..
Де і хто поховає?
Не згадає мир, не спитається,
Хіба бог спам’ятає!..

Спи ж, дитя моє, ти — життя моє!
Спи ж, дитя моє красне!
Поки світ стоїть, поки з місяцем
Враз і сонце не згасне!..

Могила

  В степах, де гриміла
Козацькая сила,
Від світу-потопу
Лежала могила.
Лежала могила,
Як тая цариця,
Що ї зашептала
На сон чарівниця.
І стан її пишний
Трава покривала,
І голову сонну
Калина вбирала.
І гілля калини
Плелося косами,
І кетяги красні
Спадали биндами.
Із лівого боку,
Словами ізрита,
Лежала край неї
Камінная плита.
Чи прошлого пам’ять,
Чи того, що буде, —
Що писано в нії,
Не відають люди.
Як військо, чорнобиль
Стояв на сторожі,
І пісні їй піли
Пташенята божі.
Скажіть мені, люди,
Кому з вас не мила,
Кому з вас не люба
Була та могила.
Зійдітеся ж, люди,
Край дороги станьте…
Стисніть своє серце —
На могилу гляньте!..
Могило-могило!
Ти, пишна могило!..
Де ділися чари,
Краса куди сплила?..
Коса із биндами
Лежить край дороги,
Покошене військо
Доломлюють ноги.
Пройшли тяжкі плуги
Через твоє тіло,
І пишнеє тіло,
Як вуголь, зчорніло…
І тілько лиш камінь
Край нього біліє,
Но вже письмо друге
На ньому рябіє!
І поле чорніє,
Коріння зсихає…
І бусел перистий
По скибах ступає…
Споров плуг тяженький,
Задряпало рало,
І в рани насіння
Нерідне запало.
Запало насіння,
Коріння пускає
І силу чужую
Без жалю спиває…
І в місяців кілька
Край тої могили
З чорнобилем разом
Коноплі вродили!..
Чорнобилю много!
Подивіться, люди!
Но бог святий знає,
Що то за рік буде…
Де була калина,
Там нап’ята буда…
Не верху могили
Чорнобилю груда…
І димить чорнобиль,
Заким запалає…
І “Вічную пам’ять”
Божий птах співає…

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.

Зупинися нишком-тишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…

Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.

А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…

Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.