у житті все так логічно, математично, алгоритмічно... навіть там, де панує хаос, можливо вловити гармонію... навіть у хаосі ніколи не поєднаються несумісні предмети... і потрібен лише певний час, щоб вони знайшли свою пару...

ВІКТОР ФРАНКЕНШТЕЙН.  Режисер Пол МакГіган. США,
             Людське горе породжує чудовиськ, які знищують людину... Біль втрати, невимовне почуття вини... Гріх зневіри, розпачу.... У фільмі показано історію збожеволілого від горя вченого студента лікаря  та обездоленого горбуна, наділеного даром цілительства...  Вони обидва піддалися випробуванням Господнім, перший-втратою. другий-фізичними вадами, знущанням. Врешті Віктор Франкенштейн знаходить сили не загинути від свого творіння, убивши його, але не покидає надію все одно змогти створити життя власноруч.. Людина не в змозі поселитинове життя у тіло, оскільки сама є тілом, у яке Господь вдихнув живий дух. Горбун у минулому Ігор володіє даром цілительства, посланим йому Небесами, і є стримувачем, рятівником божевільного вченого, його Ангелом. Дарма фільм занесено до жанру "жахи". це філософія, майже біблійна історія, притча...

Так просто...Любити...

Мій Ангел

новела

Посеред мокрого брудного тротуару  вітер  байдуже крутив листям, розкидав його на щойно підметену бруківку,  колотив у блискучих калюжах…  Заплаканий Ангел брів уперед, не розбираючи, куди прямує, гірко шморгав кирпатим носиком… Сіро-жовті брудні листочки позастрягали між мокрим, обважнілим пір’ям на понуро опущених крилах, що безпорадно звисали і волочилися порепаним асфальтом.  Поруч лопотіло, човгало, шурхало, торохтіло від безлічі байдужих кроків… Набундючені перехожі  байдуже кудись прямували повз нього, наступаючи на пониклі,  замурзані крила,  штовхаючи у плече, із пустими злими очима,  тісно стуленими замкненими, ніби у небіжчиків, вустами…

-         А як же… Любити… - повторював, ніби якусь мантру, Ангел,  і велика

прозора крапля звисала на його довгих віях, і здавалося, ніби вона зараз обірветься і з грюкотом впаде на побабчене обличчя міста, і воно ще постарішає, надтріснувшись новою звивистою зморшкою…

Люди сновигали… Холодні, страшні у своїй апатичності… Їхні пласкі душі не були здатні втаїти і крапельки тепла. Ангелу стало зимно… Долоньки посиніли і дрібно трусилися, терпли від зашпор. Лише поодинокі двоногі істоти випромінювали тепло, зупинялися біля Ангела, заглядали йому в очі, та розпач,  жахлива образа не пропускала крізь намокле пір’я цієї ласки… «У них є уже… Ангели…» - зазирав у очі бездомним цуценям…

-         А як же… Любити…

У надтріснуту шибку жалібно вив вітер, намагаючись проштовхнути

усередину розчепірений коричневий листок, що здається навіки приліпився до запиленого, в патьоках скла кватирки.  Штори мляво теліпалися на трьох гачках.  Надривно гарлапанили потужні  динаміки, сповіщаючи про надзвичайні події у житті народів усього світу, блакитне світло облизувало бліду шкіру, відбивалося у скляних зіницях…

-         - Гей, та скільки можна!!! Тихіше зроби!!- гоготіло з кухні, як з вулкана, і сипалося попелом по кутках темної кімнати,  миттєво застигаючи там огидними потворами. У дверях з’явилося гарне доглянуте обличчя, хто сказав, що з лиця воду не пити?! Гарно і стильно укладена зачіска раптом почала колихатися, далі легкі вібрації перейшли у дикі хвилі і вже не могли зупинитися - насувався шторм.

Диван раптом наїжачився, кинув подушкою у бік бурі, роздратовано зарипів. Незважаючи на шторм, звук динаміків уперто змагався із гулом розбурханих хвиль у коридорі.

Гучну баталію на вістрі атаки перервав страшний грюкіт із кухні. Стильна зачіска стрімко метнулася у сторону нещадного для вух звуку, диван зі стогоном виплюнув бліде тіло у спортивках, квадратні метри миттю наповнилися човганням-тупотом-лопотом.

-         Хто не помив посуду!!!- гаркнула стильна фрезура*.

-         Колькина черга!!! – гаркнуло у відповідь.

-         - Моя черга була вчора!!! – жалібно проскавучав малий восьмирічний школяр Колька і велика солона крапля гірко відбила у собі кожне слово.

Бойові дії змінили дислокацію і розмістилися на шістнадцяти квадратних метрах кухонного простору, начиненого суперновою технікою, який вигідно підкреслював військовий зик, відбиваючи його від брудного, колись ніжного кремового відтінку, кахлю.

Бідний Колька,  імпульсивно стискаючи ніздрі, сумно стояв на колінцях

біля книжної шафки, пустими очима спостерігаючи за нескінченними боями трьох чорних павуків-птахоїдів у нещадно скляній банці, що дратувала своїх мешканців ілюзорним блиском прозорих, холодних стін, даруючи оманливу надію на волю…

-         Ану, малий, марш до своєї шавки, розчеши їй хвоста, бо знов реп’яхами обчіплялася!!!

-         Він  не шавка!!!- вискнуло образливо хлопча, - він - Тимур!!!

Малий Тимур, почувши своє ім’я, швидко підкотився до ніг свого захисника і замахав кудлатим, у реп’яхах, хвостиком.

-         Петька, не чіпляйся до малого! Іди посуд позбирай і помий те, що від

нього залишилося!!! – замотиляла, загурчала перед Петькиним носом ще одна така ж стильна зачіска.

-         Ну ти, Галько, і зануда! Дивись, бо розкажу, коли з дискача прийшла

учора!!!- грізно зашепотів здоровань-переросток Петька, що вміло «закосив» від армії і, як потім хвалився, «ніхто не підкопався, папік добре постарався»…

Біло пофарбована фрезура лише висунула у відповідь язика і вирячила очі. А на кухні вирувало… Битий посуд купкою лежав на кахельній неметеній підлозі, дратуючи своїм нахабним виглядом учасників олімпійського кухонного змагання за право його не мити, у холодну скляну перепону несамовито цокало двадцять четверо чорних волохатих ніжок, одночасно луплячи суперника попід здухи у бойовому захваті у боротьбі за територію, Тимур перелякано забився під шафку і ткнувся у Кольчині коліна рудою мордочкою.

Купа битого тарілчаного скла уже заходилася диким реготом, нахабно витріщившись на здичавіле сімейство, що уже навіть не чуло за гучним тарарамом відчайдушний гул у батареях зверху. Злякавшись, Колька забіг на кухню і втиснувся у безнадійно замкнуте верескливе коло, тримаючи під пахвою пузату банку, що ніби фільм у 3D, показувала запеклу павучу схватку. Тимур необережно потрапив під ноги і чийсь стоптаний домашній капець боляче вказав бідоласі, що йому тут не раді. Руде щеня різко відлетіло до галасливого ящика з динаміками із болісним скавулінням, на підлозі зачервоніла щеняча кров. За мить Колька заходився в істеричному плачі над рудим, м’яким, у реп’яхах, калачиком, що жалібно скавулів, роздираючи хлопчаті мале серце, ховав у лапки закривавлений носик.

Колька прокрутив у своїй малій пам’яті усе своє мале свідоме життя і майже не пригадав жодної хвилини, коли б повітря у цій квартирі не здригалося від бур і вивержень вулканів, лише тоді, як сонце нарешті ішло на відпочинок і змушувало усіх брати з нього приклад, стіни і стеля розкішно, але без смаку, вбраних ста двадцяти квадратних метрів завмирали у довгожданому спокої.

Банка із птахоїдами  блистіла боками  поряд із зухалою купою тарілчаного скла, пузато зиркаючи на театральне дійство, на Кольчиних колінах тихо скімлив, шморгав закривавленим носом Тимур, дорогі портьєри енергійно розхитувалися від високочастотних звукових хвиль, що сильними децибелами несамовито сновигали попід стелю, восьмеро різнокаліберних капців голосно тупцяли по запиленій, давно не митій підлозі, у розбиту шибку злякано лупив падолистовий дощисько.

Розпач кипів, сльози застилали світ, коли у момент найбільшого накалу страстей мешканців цього вовчого  лежбища малого страхали виселенням із сім’ї до ненависної, страшної баби Люби, що нею дурний Петька лякав брата перед сном аж до мокрих штанів. Баби Люби Колька не бачив ніколи і страшенно боявся потрапити у її «лапи», як виражався Петька. І тепер  Колька міцно стиснув кулаки і, коли гаряча обпікаюча юшка у його маленьких грудях досягла точки кипіння і вируючою парою з усієї сили штовхнула разом усі поршні його єства, підскочив з підлоги. Тимура - попід праву руку, прожогом улетів у широко розкритого кухонного кричущого рота, вільною рукою схопив пузате скляне страховисько із таким ж блискучими, але чорними, потворами у своєму прозорому череві і стрімко випав із ненависного, дорого обставленого барлогу у відсиріле повітря під’їзду…

Ангел ще здалеку побачив, ні, відчув Кольку. Хлопець вискочивши із броньованої пащі під’їзду, різко зупинився. Справа Тимур, зліва - скляна тюрма із задираками птахоїдами. Стало боляче, позатерпали пальці… Блискуча потвора упала на покритий жовто-коричневим брудним, мокрим листям газон, роззявивши своє холодне горло, три чорні волохаті забіяки прожогом вилетіли на осіннє мокре рядно і не втрачали ні секунди – хто куди… Пузата банка качалася у листі, пуста та дурна, як пащекувата баба, і ніби в розпачі шукала невидимими руками біглих арештантів.

         Вони ішли втрьох – Агнгел, Колька, Тимур… Білий місяць, перелякано роззявивши рота, несамовито чіплявся за чорні вершечки тополь, ховаючись від набухлих темних хмар, що хижою зграєю бігли по небу, наздоганяючи здобич.

-         Ти-щасливий…- Ангел прошепотів, опустивши очі.

-         Чому?- здивовано у відповідь.

-         У тебе є я, Тимур, і… Бабця Люба… Вона хороша…

Тимур стверджуюче гавкнув з-під Кольчиної пахви.

Крила підсохли, і руде листя помалу обсипалося з пір’я. Вони ішли… Утрьох… До «страшної» баби Люби, яка вже давно чекає на нього, Кольку, ні, на них трьох… Вони ідуть уперед, вони … щасливі?  Бо ж завтра будуть вдома, там, де їх чекають і люблять…

-         Бабця Люба – хороша… Завтра-до бабці Люби… - повторив Колька слова

Ангела і страшне колюче та пекуче зерно брехні і зла, так жорстоко кинуте, грубо запхане у хлопчачі груди, вже горіло-палало синьо-червоним полум’ям, спопелялося, зникало.

-         Як добре, що ви у мене є… - легко зітхнув Ангел, - ти, Тимур і бабця

Люба…Так просто...  Любити…

Тимур знову гавкнув і сховався у комір легкої мокрої від осінньої мряки курточки.

      Місяць із роззявленим ротом застиг на височезній тополі, мряка розсікала

темне порожнє повітря, десь у листі шаруділи колишні арештанти скляного острогу, місто блимало багатооким, спокійним обличчям, проводжаючи осіннє руде листя сумним, затятим, падолистовим поглядом…

*фрезура – висока зачіска

Мене вражає лицеміртво окремих людей... Не розумію, як можна спочатку лізти в душу, розсипатися похвалами, розливати мед під ноги, а потім робити вигляд, ніби перший раз мене побачено ув вічі??? Яким би не було життя важким, завжди потрібно бути людиною, а не шакалом на службі у Шерхана... Спочатку шакал обливає лайном Шерхана перед Акеллою, а потім доносить Шерханові, що сказав Акелла... Гидко... Бридко... Одне радує: нарешті чари розвіялися і свята божа кульбабка перетворилася знову на огидну, стару, поточену червами бліду поганку і не надокучає мені своїми лицемірними теревенями та постійним скиглинням про своє важке життя... все стало на круги своя...
PS: лицеміри-ваш шлях-в один кінець, ви заробили те, що маєте...

Хочу туди, де вітрець легенько розвіває моє волосся... туди, де пахне грозою... туди, де мені скажуть: люблю))) хочу опинитися серед червоних квітів))) і щоб поруч були люди, з глибокими, чесними, розумними очима))) хочу туди, де тепло і затишно))) у країну мрій і любові до життя...

ЯКЩО ВИ ІДЕТЕ КРІЗЬ ПЕКЛО-НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЯ.., У.ЧЕРЧІЛЛЬ...

ЯКЩО ВИ ІДЕТЕ КРІЗЬ ПЕКЛО-НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЯ..,
У.ЧЕРЧІЛЛЬ...

Зціпити зуби, серце скріпити..
Йду крізь вогонь- ні, біжу, ні, лечу я...
ось-ціль завітна, переступити б
Лаву розпечену, прірву страшну...

Хтось каже-кинь все, хтось посміється...
Хтось: "неправа, перемога - за нами..."
А я за правду, правда-не гнеться...
Правда - що воля - не робить рабами...

Яремче...

Яремче... мальовнича місцевість заворожє своєю загадковістю... Чарівні Карпати ваблять до себе, обплутані корінням віковічних сосен, кедрів, модрин ніби кровоносними жилами, по яких тече їхня холодна, життєдайна кров... потрапляєш у казку і ніби чуєш тихі насторожені, радісні, сумні, тужливі, щасливі голоси предків... 

Марія Матіос. ЇЇ черговий шедевр "Мама Маріца".

Марія Матіос. ЇЇ черговий  шедевр "Мама Маріца". Диво материнської любові, що не зупиняється ні перед чим. Виховуючи сина-інваліда, Маріца, дружина Христофора Колумба, повінстю віддається своїй материнській любрві, терпить побої своєї несвідомої дитини, насмішки та презирство людей. Проблема твору захована саме у нетерпимості оточуючих, їхній непростимій жорстокості, що протиставляється самопожертві головної героїні. Хворе на жорстокість до "не таких" супільство не здатне оцінити найвищий, найсвятіший вияв людської душі. Твір читається на одному диханні, не залишає байдужими читачів. Автор закликає суспільство прокинутися і хоч спробувати поставити себе на місце головної героїні, звернути увагу на "не таких" та їх нещасних батьків, пройнятися співчуттям і хоч не шкодити, це уже буде велика доля допомоги обділеним. Кожен повинен памятати, що може опинитися на їхньому місці. 

Люко Дашвар "Село не люди"

Люко Дашвар, українська письменниця, справжнє ім'я Ірина Іванівна Чернова. Роман "Село не люди" був виданий у 2007 році. У романі описується життя депресивного села. Назву роману можна трактувати по різному. З одного боку це безпросвітна бідність, ницість жадюгідного існування у занедбаному селі, забутому Богом і людьми, із своїми людськими п'явками, з іншого - жорстоким відношенням людей один до одного, плітки, брехня, розпуста і недалекість персонажів твору, що викликає відразу до цих людей, жалюгідність їхнього існування. Вражає реалістичність зображення повсякдення цих людей та викликає двояке ставлення до роману, деякі сцени навіть огидні. Головну героїню Катерину село вирішило принести в жертву, щоб помститися за свій занепад та сірість. Чиста дівчина, яка любить мріяти, має лагідну вдачу та чесну натуру, є протилежністю своїй подрузі Людці, брехливій і недалекій. У романі відбувається підміна цінностей. Катерина закохуєтьься у батька свого однолітка Романа, що буквально розбестив її невинну душу. У селі всі про всіх знають, в знаки дається улюблене заняття жителів села - плітки. Вони брудною сіткою намагаються затягти нещасну Катерину на саме дно, піддаючи її моральним тортурам. Роман помирає від старшних опіків слідом за своїм сином Сашком. Дружина Романа Раїса божеволіє від горя та звинувачує у всьому Катерину. Боячись сорому, що наробів син Сергій, власниця магазину Тамарка оббріхує дівчину. Проти Катерини повстає усе село. Батьки як можуть, боронять нещасну дочку. Дівчина мчить стрімголов у темряву від сусідської ненависті. В результаті люди ненароком спалили цілу вулицю, запаливши з помсти Катеринину хату. Багато випробувань впало на бідну невинну дівчину, що по своїй наївності призналася чужим людям, що кохає дорослого чоловіка, та стала об'єктом домагань підстаркуватого розпусника. Кілька разів знаходилася на волосок від смерті. Під кінець роману дівчина повертається у своє згоріле село, знаходить лише могили своїх батьків і оселяється у хаті сільської знахарки баби Килини, що покинула уже цей світ. Із роману видно, що знання Килина передала саме дівчині, бо та нерідко гостювала у знахарки, допоманала та одного разу почула для себе страшне пророцтво.  Колишні сусіди були вражені переміною Катерини. Символічною є назва села- Шанівка. За легендою раніше його дуже шанували, бо там жили розумні, працьовиті, шановані люди. А зараз на нього упали всі кари небесні, люди пернетворилися на п'яниць, як Катеринин батько, ледарів, п'явок та розпусників, швидко деградуючи.