Василь Кобець – Називав її Дзвіночком
Називав її Дзвіночком,
Ніжно й пристрасно кохав.
Дні і ночі, дні і ночі
Цей Дзвіночок дзеленчав
На руках носив кохану
Пташку сонячну свою
А співав, як гоїв рану,
Що й куди там cолов’ю
Як побрались на весілля
Запросили все село
І лилася пісня звільна
І кінця їй не було
Так тривало, та невдовзі
З усіма пішов на фронт
Як і всі жила в тривозі
Туманіла від гризот
Він сліпим вернувсь додому
Якось жив, дітей ростив
А тепер нема нікому
Загостити
Дім пустий…
Лиш вона, старенька пташка,
По хатині перейде.
Ну а він спитає тяжко:
”Де ти, мій Дзвіночку, де?”
Він, сліпий іде на голос,
Щось навпомацки шука.
А рука об ніж вкололась –
Стихла усмішка гірка.
Так снуються дні і ночі,
Як сира життєва нить.
Лиш його жона – Дзвіночок
В чорній темряві дзвенить.
Сергій Жадан – Серпень – місяць, в якому помреш…
Серпень – місяць, в якому помреш,
ставши вночі над повільним річищем.
Світ лишається теплим, уривчастим,
з духом гірким торф’яних пожеж.
В серпні не буде провини й страху,
буде так, як буває в серпні –
в повітрі просторо, ніби в майстерні,
тьма, як звір, добирає вагу.
Буде так: вода річкова –
чорна, наче мокре вугілля,
прокачує тишу, й найменші зусилля
твої перетворюються на слова.
І говориш, і стережеш,
борониш слів темне звучання.
Місяць невидимого втручання.
Місяць відваги й перейдених меж.
Місяць, коли постають дими,
поєднуючи небеса і води
духом стиглості і свободи,
духом перших ознак зими.
Коли слова з серпневих багать,
з рік, що прорізають поверхню
торкають тебе – натруджено, зверхньо,
разом із тобою горять, горять.
Місяць, коли виростають вогні.
Місяць, коли нагріваються стебла.
Рука її – ще по-літньому тепла.
Пісок збивається на мілині.
Сергій Жадан – Ніби і не знав її.
Ніби і не знав її.
Всю ніч
сніг летить – розмірено і вбивчо,
і дерева дивляться в обличчя,
не відводячи своїх облич.
Ніби вилітаючи з країв,
де було захолодно й затісно,
входить поночі в порожнє місто,
кинуте надвечір без боїв.
І вона говорить:
«Не дивись».
І тримаєш марну обіцянку.
І розплющиш очі на світанку,
і побачиш. Вперше. Як колись.
Все як вперше – плетиво слідів,
теплий галас на подвір’ї школи.
Ніби і не знав її ніколи.
Ніби і не бачив цих снігів.
Ніби ночі точені ножі
не тримав, затиснувши, в долонях.
Сніг до ранку ляже на кордонах.
Сніг окреслить межі й рубежі.
Ніби він з її найбільших див –
сніг, що захлинається і дише.
Ніби і не знав її раніше,
не тримав,
не бачив,
не любив.
Грицько Чубай – Чому ж тепер ти знову прилітаєш…
Чому ж тепер ти знову прилітаєш
В літаках пребілих снів
На засмучені аеродроми моїх очей
Чому ти знову
Повідаєш історію про дим
Який вертається до свого вогнища
Начебто знову хоче стати полум’ям
Я прокидаюсь опівночі
Щоб засвітити свічку забуття
Траву із ночі зву
До свічки тої кажу
Траво травице
Будь зеленою
Най буде все як є…
Зорю померлу
Зву із ночі темної кажу
Нетреба зоре не спалахуй
Най буде все як є
А той літак
Вже невмолимо близько
А ти усміхнена вже сходиш трапом
Щоб загасити свічку
Грицько Чубай – Вікна…
Вікна,
Чому ви так часто бліднете?
Чому ви так плачете часто,
чому?
…У вашу прозору душу незбіднену
Дивлюся крізь тишу німу.
Ви щоночі малюєте вдовам
Портрети загиблих чоловіків.
Лягають на вас
тягарами пудовими
їхні обличчя важкі.
І до солдатів
з глибокими шрамами
На сиве заплакане скло
Приходить війна між рами,
Приходить атака…
Усе, як було.
Лягає на вас чорний дим крематорію,
Найчорніший з усіх димів.
…Добре було б
навчати історії
З ваших ночей,
З ваших томів!
Сергій Жадан – Заходь за мною в сніг
Заходь за мною в сніг.
Тримайся міцно руки.
Я б вибрався звідси, якби я міг,
ніч рвучи на шматки,
пройшов би потойбіч зими,
вийшов би поміж димів,
заговорив би серце пітьми,
якби говорити вмів.
Але в цих снігах
горло п’є німоту,
і голос зривається, ніби птах,
що замерз на льоту.
Не переназвеш слова,
не перечекаєш час,
віра наша доти жива,
доки стосується нас.
Тримайся, тримайся руки,
ступай слід у слід,
доки холодні січневі зірки
обвалюються на Схід,
доки тепло полів
здіймається догори.
Нічого не чути. Немає слів.
Говори,
говори.
Сергій Жадан – Я знав священика, який був у полоні.
Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.
І ось він мені говорив: інститут церкви
поєднує нас усіх подібно до цегли,
випалює нас у вогні, скріплює нас для грунтовки,
хоча все це втрачає сенс уже під час артпідготовки.
Ще він говорив: спитай мене про воскресіння,
я відповім – щоби воскреснути, потрібне везіння.
Праведникам якраз не щастить в основній їхній масі.
Я люблю говорити про ворогів у минулому часі.
Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти.
Я принесу своїм ворогам на могили квіти.
Кара господня настигне всіх.
Вам, атеїстам, не зрозуміти.
Війна мене навчила не говорити про втрати.
З живими краще. Живих, принаймні, можна порятувати.
В живих є те, що не дає їм лягти в траншею.
Здається ви, атеїсти, називаєте це душею.
Я думаю іноді, чи зрозуміють нас наші діти.
Серце моє легке і обійми мої розпростерті.
Моєї любові стане на всіх,
навіть на тих, хто хотів мене вбити.
Піду, до речі, нагадаю їм, що їх чекає по смерті.
наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула
скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття
наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали
Поезія Тетяни Яковенко
РАЙ
Місяць в небі такий молодий,
Що й не місяць – одна яса,
Наче Бог, коли Свій садив
Сад.
А поливши останній кущ,
Повертаючись в небеса,
Він людину створив таку,
Як Сам.
Хай живе собі – утішавсь –
Має й свій невеличкий рай,
Хай не знає людська душа
Зла й добра.
От найпершому повезло б :
Зілля їж і квітки збирай.
Тільки поза добром і злом –
Рай!
ЦЕРКОВЦЯ
Церковця тиха і убога,
Така дрібнесенька, як мушка,
Що наче й не оселя Бога,
А лиш маленьке Боже вушко,
Щоб чути людські голоси,
Щоб мали йти куди просить
У Бога ласки люди добрі.
Сідає сонечко за обрій,
Вузенькі вікна золотить
Небесним золотом гарячим.
І так вона радіє, наче
Сам Бог її перехрестив…
ПІД КИЄВОМ…
Під Києвом якийсь сірома
(Із траси видно крізь паркан)
Собі споруджує хороми.
Вже й величезний котлован
На метрів п’ять униз возрили.
Уже важкі бетонні брили
Одну до одної кладуть
І припасовують поволі,
І по стіні уздовж повзуть
Якісь ото по пояс голі,
Похмурі люди бронзолиці,
Немов єгипетські раби
На фараоновій гробниці.
І, певно, їм на те дарма,
Чи це — палац, чи це — тюрма,
Чи те і інше разом взяте.
Вони працюють, як прокляті,
Похмуро й мовчки…
ЖАЛЬ МЕНІ…
Край платформи — спіла абрикоса.
Кожен плід — рожевий, як маля.
Бомж якийсь, нечесаний і босий,
В неї каменюками шпурля.
А вона стоїть, втекти не годна,
І не годна «пробі» голосить.
Бомж гілки ламає — він голодний,
Випив, але нічим закусить.
Так ото підстрибував з годину,
Всі долоні обчухрав собі.
Жаль мені і дерева, й людини,
І кого — сама не знаю — більш…
ЩАСТЯ ЗАЙЦІ ЗОЛОТІ
Жабка плигне – і ледь усміхнеться вода,
І запахне трава, молода-молода,
І у плесі ставка білим цвітом небес
Дві хмаринки пливуть –
Доганяють тебе.
І стоїш ти на березі, срібнім, мов креш,
І, здається, також в цьому небі пливеш,
І гойдається світ, і гойдається час,
І зайці золоті пропливають крізь нас…
Заберу собі в душу з огрому століть
Цю прозору-прозору малесеньку мить,
А настане колись чорноцвіття плачу,
Я у серці її, як зорю, засвічу.
Я у серці її , як свічу, запалю –
Хай мені береже всіх, кого я люблю,
Хто в моєму короткім земному житті
Дарував мені щастя зайці золоті…
…І запахне трава, молода-молода.
І гойднеться земля.
І всміхнеться вода.
БАРВІНКОВА ЛЮБОВ
Знов у пам’яті виник,
Мов задавнений страх,
Синьоокий барвінок
На старих цвинтарях,
Де запались могили,
Похилились хрести,
Де ночами світились
Чорні лики святих.
Між старого штурпаччя
Забур’янених ям,
Усміхається наче
Барвінковий туман,
Як Господняя ласка
Ця небесна блакить –
Де барвінок прослався,
Там уже не болить!
І манила й лякала
Шалина таїни.
Ми його не топтали -
Милувалися ним!
Задивлялися мовчки
Звіддаля крадькома
В барвінковії очі
Тих, кого вже нема…
Де нога не ступає,
Там, напевно, сам Бог
По землі розсіває
Барвінкову любов,
Бо ніяка загроза
Їй не чинить біди,
Навіть люті морози
І пекучі льоди.
Знову в пам’яті виник
Дорогий-дорогий
Невмирущий барвінок
Із забутих могил.
Де вже більше не буде
Ні свічок, ні хреста,
Де забулися люди –
Там земля пам’ята…
ПОКИ МИ ЩЕ НЕ ТІНІ
Предків забуті тіні
Ходять по Україні.
У поминальні дні,
Втомлені і сумні,
Входять у кожну хату –
Хочуть у нас спитати,
Чом же вони забуті?
Як же їм далі бути?
Ходять помежи нами,
Тихі, марні, голодні,
Просять попід церквами
Писанку Великодню.
Кожну забуту душу
Давня образа душить:
Як же рости народу
Та й без коріння роду?
Наше ж оте коріння –
Предків забутих тіні…
Слухайте, добрі люди,
Чом же вони забуті?
Чуйте, хіба ж це трудно?
Тут, в чорноземнім грудді
Їхні забуті кості
Жертвами холокостів,
Війн і голодоморів,
Переворотів, терорів…
Де ж хоч хрести-могили?
Тільки небесні крила
Вічні і невмирущі…
Предків забуті душі
Входять у сни дитячі.
Чом ти, маленьке, плачеш?
Сльози твої невинні
За усю Україну…
Люди мої заснулі,
Подоляки, гуцули,
З Харкова чи Волині,
Всіх країв України,
Запоріжжя, Полтави,
З усієї держави,
В рідну землю вростаймо,
Кров її пам’ятаймо.
Поки ми ще родина…
Поки ми ще не тіні…
(2008)
ПОЕТОВА ХАТА
Якось воно й не знати.
Нащо цей дьоготь в мед?
Чом же у Бога хати
Не заробля поет?
Чом же Господня ласка
Ніби-то й не про нас?
Хати не мав Руданський…
Хати не мав Тарас…
Як він про неї мріяв!
Навіть намалював!
Як би тепер сказали –
Візуалізував…
Бачили б ви ту хатку,
Крихітний той проект.
Сіни і дві кімнатки…
Більше й не хтів поет.
Скромно і майже вбого.
Чи вже й такенька – гріх ?
Чом же хаток у Бога
Не вистача на всіх ?
Мальви та кілька вишень,
Та у шибках – Дніпро…
Боже святий, Всевишній,
Це вже якийсь синдром
Наш український…
Тяжко,
Господи, без воріт…
Ліпить гніздечко пташка,
Стелить кубельце кріт,
В горах печерки рили
Навіть старці святі!
Господи, Боже милий,
Він же її хотів!
…Миша по стебелині
Мостить своє кубло.
…Навіть на Україні
Вмерти не довелось.
Тяжко прожив на світі,
Тяжко вмирав один,
Де петербурзький вітер
Краяв з усіх щілин.
Дуже воно по-наськи –
Думаю в котрий раз.
Хати не мав Руданський…
Хати не мав Тарас…
Нині оба багаті,
Лірники й кобзарі,
Мають по вічній хаті
В чорній землі сирій.
Що там уже – хатини,
Хто в Україні жив,
Часом і домовини
В долі не заслужив,
У Соловецьких нетрях,
Вічних мерзлотах згас.
Там – родові маєтки
Наших поетів , нас.
… Знову сьогодні свято.
Як же воно – без свят?
Ходить поет без хати,
Садить думками сад.
ТІЛЬКИ ПТАХИ НЕ ЗРАДИЛИ БОГУ
«Тільки птахи не зрадили Богу…»
Знову думка стривожила ця:
Відлітають в далеку дорогу
За могутнім велінням Творця.
Будуть грози і шквали долати,
Та не схибить з дороги ніхто,
Щоби потім до рідної хати
Повернутись і звити гніздо.
Кожна пташка летить, як уміє,
Доки тліє пташина снага.
Скільки їх поглинає стихія?
Скільки пострілів в небі чига?
Боже милий, навіщо ці втрати?
Де розгадка у цих таємниць?
Чи тоді, коли вчив їх літати,
Ще не було людей і рушниць?
І земля була лагідним раєм,
Де ні болю, ні крові, ні сліз,
Лиш пташині нелякані зграї
На оцій, ще безлюдній, землі?
Знов злітають у ніч, у тривогу,
На зорі предковічний вогонь.
Тільки птахи не зрадили Богу,
Тим, найпершим, надіям Його.
Тане в хмарах тоненька вервечка,
Вітер крає беззахисну плоть,
І за кожне пташине сердечко
Тихо молиться в небі Господь…
ДЕРЕВО ДУШІ
З роками дерево душі
До листопаду доживає.
Повільно листя облітає,
Встеляє землю.
Не спіши,
Холодний вітре, на світанні
Оббити яблуко останнє,
Бо й так впаде.
Уже душа
Стає сама собі чужа –
Стоїть в передзимовім світі
Без позолоти і без цвіту,
І навіть без плодів,
бо й тим
Пора настала обірватись.
Ані пташині не озватись,
Ані джмелю не прогусти.
Усе вже в пам’яті…
Не гріють
Ні спомини, ані слова.
Душа потрохи вечоріє,
Сама в собі уже жива.
Хто рахував її суцвіття?
Її прещедрі врожаї?
В якому несвіті і світі
Лишилися скарби її?
Ніхто вже того не згадає.
Тихенько сонечко сідає,
Замерзле віття золотить.
Стоїть душа передзимова
Останнім прихистком любові.
Чекає, поки Бог простить…
СНІГУРІ
О цій, вже й небом проклятій порі,
Де навіть ріки з білими очима,
І у зими є квіти – снігурі
На кущику замерзлої ліщини.
Мороз напав на хутір, аж дзвенить.
Дверей надвір не відчинити вранці,
А тут такі усміхнені – вони,
І кожен у сорочці – вишиванці!
Поміж хаток від інею сліпих –
Пухнастих квітів тріпотливі зграї,
Зимові наші радощі скупі,
Зате ж які веселі і яскраві!
Навіщо прилітали й звідкіля?
В які краї у березні щезали?
Немов сам Бог із неба посилав,
Щоб ми, малі, весни не забували,
А вже як розмерзалося усе,
І з кучугур виборсувались люди,
Десь далі, до засніжених осель,
Несли свої палкі червоні груди.
Народе мій! Яка б земля чужа,
Яким морозом лютим не тріщала,
Червоним шовком вишита душа,
Сама не гине – іншого втішає…
НЕЧИМНЕ. НІЧ.
«…Я маю в серці те, що не вмирає».
Леся Українка
Іди сюди. Ці потерчата чим не
Дороговказ? Іди… Іди сюди…
Дивись – ятриться озеро Нечимне
Холодним сном воскреслої води.
Тут вдень якісь очерети і хащі,
Чагарники, некошена трава.
Ти ж бачиш – не такі ми вже й пропащі.
Раз озеро нам плесо відкрива.
Не зупинись. Воно тебе чекає
(Ти чуєш затамовані плачі?)
Це озеро, яке удень щезає
І все ще оживає уночі.
Не бійся. Тут за нами пильно стежать
Десятки пар невидимих очей.
Іди сюди. Ступай на срібну стежку,
Хай босу душу сяйвом обпече,
Хай гострим болем каяття й провини
Нам приспане сумління протина!
Це озеро, як серце України,
Воно ще не замулилось до дна,
Ще велетенський місяць на півнеба
По чистій хвилі вистеляє шлях.
Воно живе! Йому людини треба,
Тієї, що в легендах і піснях!
Воно ще вірить в Лесину поему,
Води живої зберігає лік.
А не підемо, чуєш, пропадемо
В трясовині байдужості навік!
Іди ж! Іди! На тому боці плеса
Любові, правди, віри і добра
Дві постаті прозорі – Мавки й Лесі
Благословляють тим, що не вмира!.
КУПАЛЬСЬКИЙ ЦВІТ
Папороть розпросториться
Зеленохвостими півнями.
Випірне місяць з озера,
Мов душа невідспівана.
Півні нахилять голови,
Може, щоб не наврочити.
Вийде зоря оголена
З хмари, немов з сорочечки.
Бризнуть сріблясті вогники
По берегах некошених
Постатями безмовними
Із зеленими косами.
Бачиш, вода розкрилася
Аж до білого каменю,
Зацвіла – засвітилася
Пелюстками чеканними.
Хто там пальчики грітиме,
За іржавою брамою,
Поки той цвіт горітиме
У підводному храмові?
* * *
У кожного часу свої
пророки,
волхви
чи предтечі.
Хоч – кущ лавровий обскубуй,
хоч – вовчі ягоди їж.
Ти любиш підсушений хліб?
Не сухар, але вже й не з печі?
Не бійся,
вогонь розгориться,
подмухай лише сильніш…
Які в тебе дужі ноги,
І погляд – суворо-гордий,
І голосу владну нитку розмотуєш, як факір.
Біжи, бо на те й дорога.
Оту вибирай, що вгору.
З вершини далеко видно,
Особливо – глибини прірв…
Біжи – хоч з мечем в правиці.
Біжи – хоч з хрестом на плечах.
Біжи,
як спрадавна бігли,
засліплені сяйвом слів.
А простір розмиє лиця
пророка,
волхва
і предтечі,
І ті,
що в гримасах гніву,
І ті,
що в потоках сліз.
Що маю тобі казати?
Ти сам собі знаєш раду.
Сидиш по той бік багаття,
пильнуєш свого вогню.
У кожного своя воля.
У кожного своя правда.
У кожного своя мука.
Нікого я не виню.
Он бачиш –
зоря у небі гойднулася
і не стало.
А онде –
нова сяйнула,
як іскорка золота.
Завмерла сосни химера на пагорбі-п’єдесталі.
Роса обпіка жагою трави молоді вуста.
І тіні тремтливі блудять,
І полум’я хижа квітка
Так само тягнеться в небо,
де вічні
і світло, й тьма.
І ми – у землі на грудях.
Навіщо?
І хто?
І звідки?
Маленькі, уперті люди,
Що вірять – смерті нема.
КРИВДА НЕДОПИСАНОГО ВІРША
Які тоді холодні йшли дощі:
Суцільна ніч, як жах середньовіччя,
І чоловік у чорному плащі
З тонким блідим відчуженим обличчям.
Повільних крапель стриманий балет
Над ліхтаря блакитною емаллю.
І чоловіка чорний силует
На тлі дверей, осяяних печаллю.
Ніхто ж не плаче.
Просто – всі мовчать.
Екран дощу висвітлює розмито
Похмуру тінь від чорного плеча
І парасолю, мов крило підбите.
Летить авто по мокрому шосе.
Нема нічого, як в ніщо повіриш.
Це просто дощ. І просто ніч. І все.
Мов кривда недописаного вірша…
ОСІННЄ
Вже з-за причілка осінь диха,
І дме гостренько від ставка.
Бабуся, лагідна і тиха,
Як павутиночка тонка,
Печально світиться в подвір’ї,
Легесенька, немов у вирій
Зібралася,
лише дмухни –
І полетить, як сива пташка –
Сидить в ромені і ромашках,
Пригадує щасливі сни…
А по траві навколо хати
Брикають діти й козенята.
Чого ото усе живе,
Поки мале, брикати любить?
Ворушаться старенькі губи
Якоюсь думкою.
Несе
Невістка вибрану цибулю.
От є й робота.
Не забулось
Вінки плести, хоч і не ті,
Що на Івана, на Купала
Пливли водою,
і співались
Пісні хороші й молоді,
Не ті, що зараз…
І тихенько
Розпочина собі старенька
Тієї, давньої.
Роки
Минули, та душа не всохла
І не зігнулася.
Високо
Ще сонце в небі.
Ще грядки
Не вибрані. Ще не награлись
Малі бешкетники.
Ще треба
Цибулю сплести у вінки,
Чи то, сказати б краще, в коси.
Іще одна минає осінь.
Іще життя…
ЗАПАЛИ СВІЧКУ
Є цар.
Є воїн.
Каже цар: «Іди.
Іди і вбий».
І він іде. Убити.
Його глибокі і важкі сліди
Пісками часу засипає вітер.
І знову в день прийдешньої доби
Охоплений жадобою новою,
Промовить інший цар : «Іди і вбий».
І він піде,
новий слухняний воїн.
Про що це слово «знову»?
Про страшне.
Про те, що все повторюється в світі.
Лише людське життя одним-одне,
Лише людське життя не повторити.
Не оживити вбитого.
Із ним
Не зрозуміти цінність того бою.
Із попелу і тліну давнини
Не воскресити ні царя, ні воя.
Немає краю війнам і царям.
В історії – страшне обличчя смерті.
…Душі людської споночілий храм
Усе чекає свічки милосердя.
ЧЕРЕШЕНЬКА
Йшли навпростець – і раптом серце скрикнуло,
Аж налякало тишу шелестку -
Такий ярок, мов хто розрізав бритвою
Цю степову неголену щоку.
А в тім ярку, немов дівча приречене
На самоту без пари і надій,
Одним-одна, цвіте-цвіте черешенька,
Аж світиться отам, на самім дні.
Черешенько, і що ж тебе так радує
В твоєму черешневому житті?
Тебе ж і вітер не завжди пригадує,
Сюди й бджола не кожна залетить.
І ясно ж – нічогісінько не зміниться
В житті твоїм безгрішнім ні на гріш,
А ти цвітеш, аж білим цвітом пінишся,
Як великодня свічечка гориш!
А ти цвітеш весільними мережками,
Така далека і усім чужа,
Щоб чорними гіркущими черешнями
Щоліта рясно плакала душа.
І тільки зорі і печальні янголи
З Господніх прилітаючи небес,
В листочок кожний і у кожну ягоду
Щоночі цілуватимуть тебе…
ЛІТНІЙ СПАС
І легко падали дощі,
Немов шовки, тугі й сріблясті,
На оксамитові кущі,
Що захлиналися від шастя!
І час у хмарах загусав,
І тасував неспішно будні
В палахкотючих небесах
Поміж минулим і майбутнім!
І по малиновій траві
Текли золотопері риби,
І били птиці дощові
Крильми у сни, дерева й шиби!
І так хотілося обом
Сміятись, плакати, світитись!
Був літній Спас…
Була любов…
Йшли люди яблука святити…
БЕРЕЗЕНЬ
Яка весна? Який там березень?
Хіба що на календарі…
Стара верба дріма на березі,
Човни тримаючи старі
Цепами спогадів іржавих.
А вітер гострими ножами
Вже ріже посинілий лід.
Ось-ось торкнеться льодохід -
Ріка воскресне.
Попливуть
Крижини в небо.
А поки що
Яка весна? Чому й навіщо
Це незахищене тепло
Пухнастих котиків вербових?
Ще так далеко до любові,
Ще навіть сонця не було
Такого, щоб душа всміхнулась.
А ти, порепана, сутула,
Стара вербище, де ж твої
Якщо не розум, хоч би клепка?
Ще ж так далеко, так далеко
До зір, трави і солов’їв!
До теплих днів ще так нехутко.
Ці котики, хоч й в білім хутрі,
Такі малесенькі.
Хіба
Тобі не жаль?
Мовчить верба,
Всміхається.
Вона щось знає.
Христа найпершою вітає
Своїми дітками…
КРАСИВИЙ ХУДОЖНИК
За вікнами вечір, замерзлий, аж сивий –
У нього білила одні на палітрі.
Красивий художник говорить красиво
Про море і літо.
Далеко до літа. Далеко до моря.
Печально холоне остуджена кава.
Красивий художник красиво говорить
Про сонце яскраве.
Реальність кав’ярні промерзло-порожня,
А літа, здається, й не буде ніколи.
Красиво говорить красивий художник
Густішає колір.
Густішає колір.
Теплішають тіні.
Красивий художник красиво говорить.
Залишиться в пам’яті, як на картині:
Красивий художник…
Море…
***
Свою самотність носимо в собі.
На самоті і в гамірній юрбі,
В яскраві свята і похмурі дні
Живе моя самотність у мені.
Вона мені вже майже не чужа,
Вона мене уже не обража,
Не мучить, не печалить, не гризе,
Солодких слів сп’яніло не верзе,
Вона уже, як висохла сльоза,
Що не гірчить, не палить, не терза,
Не кличе, не питає, не пече.
Вона – моя.
Вона вже не втече.
Вона уже, як зимова вода,
І я її нікому не віддам.
Уже її ні з ким не розділю,
Бо я, здається, вже її люблю.
Бо я , здається, з нею не сама.
…Така зима, що й спогадів нема.
СЕРЦЕ
Ніби й радості не цураюсь,
Людям ввічливо посміхаюсь,
І душа моя , Богом дана,
Не черства, і не безталанна,
Лиш якась – твереза-твереза,
І різка, як тюремне лезо,
І тверда, мов армійський ніж.
А над тим, де джерельце б’ється,
Відкриваючи людям серце,
Де веселка ночами сниться,
Височить міцна кам’яниця.
Я сама її збудувала.
Що не зрада – камінчик клала,
Замуровувала шпаринки.
Говорила: “Я сильна жінка!
Все умію! Усе здолаю!
Я сама себе захищаю!
Не поскаржусь і не заплачу,
Я сама собі вірю й значу!”
От і вивершила твердиню –
Ні віконця в ній, ні шпарини.
І живу між людьми, і знаю,
Що я серце велике маю,
На весь світ його світла стане.
Тільки хто вже його дістане?
ПАСИ КОНЯ
Паси коня і з Богом говори!
Нехай пасеться твій крилатий коник
У небесах, оновлено-іконних,
Де кожна зірка свічкою горить.
Паси коня.
На те воно і ніч,
Щоб коні й люди розправляли крила,
Щоби душа із Богом говорила
У сяєві ясних небесних свіч!
Надходить ніч і тисячі світів
Вдивляються у Землю.
І для тебе
Господь Всевишній відкриває небо
В усій його безмежності святій.
Здійми свій дух, нехай летить туди,
Звідкіль прийшов за Божим повелінням,
І знову, коли тіло ляже в глину,
Повернеться до Божої мети.
Він найдорожчі дав тобі дари –
Твоє життя і шлях в Своєму Слові.
Паси коня і з Богом говори –
Проси у Нього мудрості й любові!
ІЗ РОСИ І ВОДИ
Із води і роси
Починається день.
Бог колись воскресить
Всіх на світі людей:
І старих, і малих,
І незрячих калік,
І смиренних, і злих,
Всіх, хто в землю поліг.
Як труба задзвенить
І займеться зоря,
Повиходять з темниць
І пташа, і звіря,
І дракони морські
Із підводних глибин,
І олені прудкі
Із гірських верховин.
Кожна квітка й свіча
Щедрий викине цвіт,
Вийде Бога стрічать
Ним сотворений світ.
Як наступить ця мить
Великодньо – жива,
Кожен камінь німий
Зазвучить-заспіва!
Бо під сонцем усе
Божим замислом є,
Має сутність і сенс,
І спасіння своє!
З нами правда і Бог!
Й милосердя Отця!
Славмо Божу любов!
Славмо велич Творця!
У ГЛИБИНІ НЕБЕС
Вишні і чебреці.
Стежка собі тече.
Легко крізь пшениці
Зайчик метнувсь і щез.
Неба блакитний сміх.
В полі – ані душі.
Дощик кудись пробіг –
Сліду не залишив.
Бачиш – твої поля?
Сонце твоє й трава?
Чуєш, твоя земля
Пісню тобі співа?
Думкою не змалій,
Не похитнися, бо
Ти на своїй землі,
А над тобою – Бог!
Там, над тобою десь,
Захист і опертя,
У глибині небес,
У глибині життя!
Там, над тобою, Бог,
Віри священний жар –
Вічна твоя любов,
Вічна твоя душа!
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ
Зеленої неділі щедрий світ
Без заздрощів, без ревнощів і злості,
Коли русалки юні польові
До водяних русалок ходять в гості,
Скрадаються таємно від людей,
Несуть з собою колоски і квіти,
І жовті свічі водяних лілей
Їм до світанку на озерах світять.
Великдень для сузір’їв і джерел,
Коли Земля до себе Небо кличе,
Коли сердечка квітів і дерев
Цілуються в святій любові тричі.
Дав душу Бог бескидам і ставкам,
Маленьким бджолам і великим рибам,
І в радості, і в передсмертнім схлипі
Вона у Нього захисту шука.
Одна земля для неба і трави!
Одна земля – всього на ній багато!
Для квітів і людей – зелене свято -
Не затопчи!
Не скривди!
Не зірви!
Одна земля, одна земля, одна!
Одне на всіх Господнє повеління –
Зеленої неділі таїна,
Зеленої душі благословіння!
Одне життя – один для нього Бог -
Зеленого Великодня любов!
