Біографія: Василь Голобородько
(7.04.1945)
Василь Іванович Голобородько - член Національної спілки письменників України з 1988 р. - народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.
Середню школу-інтернат закінчив у 1963 році. У 1964 році вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, але в 1965 році був змушений покинути університет. У 1966 році Голобородьку вдалося відновитися на навчання в Донецькому університеті, звідки на початку 1967 року він був відрахований за наказом ректора з формулюванням мотиву "за дії, несумісні зі званням радянського студента". Василь Голобородько поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу І. М.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка тогочасною владою вважалася націоналістичною та антирадянською.
Від 1968 до 1970 року перебував на військовій службі у будівельних загонах Далекого Сходу. Потім працював на шахті та в радгоспі села Адріанополь.
У 1963 році почав друкуватися в республіканській пресі, але перша його поетична книжка "Летюче віконце" була знищена органами державної безпеки колишнього СРСР. У 1969-1986 роках твори Василя Голобородька перестали друкувати в Україні через існуючу офіційну заборону влади на друкування його творів та публічне згадування прізвища поета у засобах масової інформації.
1970 року у видавництві "Смолоскип" (Париж-Балтимор) вийшла друком книжка віршів поета під назвою "Летюче віконце", яка складалася із чотирьох окремих збірок.
В Україні перша збірка поета "Зелен день" надрукована київським видавництвом "Радянський письменник" лише в 1988 році, за яку В.Голобородько був відзначений літературною премією ім. Василя Симоненка.
У 1990 р. виходить збірка "Ікар на метеликових крилах", у 1992 р. - збірка "Калина об Різдві". За ці дві збірки в 1994 р. В. Голобородька відзначено найвищою в Україні літературною нагородою - Національною премією ім. Тараса Шевченка.
У 1999 році з друку вийшла поетична книжка під назвою "Слова у вишиваних сорочках". Через три роки в харківському науковому видавництві "Акта" вийшла друком книжка "Українські птахи в українському краєвиді", а видавництвом "Альма-матер" ЛНПУ ім. Тараса Шевченка підготовлена до друку книга "Посівальник".
До 2001 р. Василь Голобородько проживав у селі Адріанополі, тепер - живе в м. Луганську. Вищу освіту здобув у Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка. У 2002 р. отримав звання магістра за дослідження семантики українських казок.
Василь Іванович Голобородько - член Національної спілки письменників України з 1988 р. - народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.
Середню школу-інтернат закінчив у 1963 році. У 1964 році вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, але в 1965 році був змушений покинути університет. У 1966 році Голобородьку вдалося відновитися на навчання в Донецькому університеті, звідки на початку 1967 року він був відрахований за наказом ректора з формулюванням мотиву "за дії, несумісні зі званням радянського студента". Василь Голобородько поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу І. М.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка тогочасною владою вважалася націоналістичною та антирадянською.
Від 1968 до 1970 року перебував на військовій службі у будівельних загонах Далекого Сходу. Потім працював на шахті та в радгоспі села Адріанополь.
У 1963 році почав друкуватися в республіканській пресі, але перша його поетична книжка "Летюче віконце" була знищена органами державної безпеки колишнього СРСР. У 1969-1986 роках твори Василя Голобородька перестали друкувати в Україні через існуючу офіційну заборону влади на друкування його творів та публічне згадування прізвища поета у засобах масової інформації.
1970 року у видавництві "Смолоскип" (Париж-Балтимор) вийшла друком книжка віршів поета під назвою "Летюче віконце", яка складалася із чотирьох окремих збірок.
В Україні перша збірка поета "Зелен день" надрукована київським видавництвом "Радянський письменник" лише в 1988 році, за яку В.Голобородько був відзначений літературною премією ім. Василя Симоненка.
У 1990 р. виходить збірка "Ікар на метеликових крилах", у 1992 р. - збірка "Калина об Різдві". За ці дві збірки в 1994 р. В. Голобородька відзначено найвищою в Україні літературною нагородою - Національною премією ім. Тараса Шевченка.
У 1999 році з друку вийшла поетична книжка під назвою "Слова у вишиваних сорочках". Через три роки в харківському науковому видавництві "Акта" вийшла друком книжка "Українські птахи в українському краєвиді", а видавництвом "Альма-матер" ЛНПУ ім. Тараса Шевченка підготовлена до друку книга "Посівальник".
До 2001 р. Василь Голобородько проживав у селі Адріанополі, тепер - живе в м. Луганську. Вищу освіту здобув у Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка. У 2002 р. отримав звання магістра за дослідження семантики українських казок.
Бібліографія:
«Летюче віконце» (1970);
«Зелен день» (1988);
«Ікар на метелекових крилах» (1990);
«Соловейків теремок» (1991);
«Калина об Різдві» (1992);
«Слова у вишиваних сорочках» (1999);
«Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002);
«Посівальник» (2002);
«Українські птахи в українському краєвиді» (2002);
«Дохла кішка» (2004);
«Летюче віконце» (Вибрані вірші) (2005);
«Ми йдемо» (Вибрані вірші) (2006);
«Віршів повна рукавичка» (2010);
«Зозуля масло колотить» (2010);
«Білі кімнатні рослини» (2013);
ЩО ЧИТАТИ
Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —
жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею
Сташинським,
киця Бандера.
Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —
жодної історичної книжки не читай,
а надто добре написаної.
Ніхто із наших національних героїв
в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:
ніби пішла киця по водицю
та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.
Упала у візантійську криницю,
викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю,
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром,
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею
Сташинським,
киця Бандера.
Не читай історичні книжки,
читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!
ШУКАЧІ МОГИЛ
Калинцю
Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку океанську воду,
але замість слів чуємо обопільне мовчання:
- де наш голос?
Стоїмо перед віконцями у тюремних брамах
у нескінченних чергах, випрохуючи побачення
та щоб передати передачу, але нам повідомляють,
що тих, кого ми розшукуємо, тут немає:
- де наші поети?
Ходимо по кладовищах усього світу,
прикладаємо вухо до мовчазних безіменних
могил у лісах, у тайзі, у тундрі,
прислухаємося до братських могил умерлих
голодного тридцять третього року
(чи не почуємо звучання сопілки, дудочки,
денцівки,
флояри, джоломії, що були позакопувані
разом із загиблими),
опускаємося водолазами на дно моря до могили
потопленої баржі із засудженими,
з жахом наближаємося до прикиданої землею
ями,виповненої вапном:
- де могили наших поетів?
(Палимо свічу
перед пустелею світу
у вишневому цвіту)
Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку океанську воду,
але замість слів чуємо обопільне мовчання:
- де наш голос?
Стоїмо перед віконцями у тюремних брамах
у нескінченних чергах, випрохуючи побачення
та щоб передати передачу, але нам повідомляють,
що тих, кого ми розшукуємо, тут немає:
- де наші поети?
Ходимо по кладовищах усього світу,
прикладаємо вухо до мовчазних безіменних
могил у лісах, у тайзі, у тундрі,
прислухаємося до братських могил умерлих
голодного тридцять третього року
(чи не почуємо звучання сопілки, дудочки,
денцівки,
флояри, джоломії, що були позакопувані
разом із загиблими),
опускаємося водолазами на дно моря до могили
потопленої баржі із засудженими,
з жахом наближаємося до прикиданої землею
ями,виповненої вапном:
- де могили наших поетів?
(Палимо свічу
перед пустелею світу
у вишневому цвіту)
ХОТІВ БУТИ ЛЮДИНОЮ
Щоб не крокувати — відтяв собі ногу
(перестав і ходити до друзів)
Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)
Щоб не чути негарних слів — пообривав вуха
(не чув і привітних)
Щоб не казали на нього носатий — викрутив носа
(став кирпатим)
Щоб не бачити жаб — повиймав очі
(але не бачив і троянд)
Щоб ненароком не бовкнути чогось зайвого — вирвав язика
(не став казати і лагідних слів коханій)
Кожного дня він провадив
якусь пластичну операцію на своєму тілі,
щоб бути схожим на інших, на всіх.
(перестав і ходити до друзів)
Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)
Щоб не чути негарних слів — пообривав вуха
(не чув і привітних)
Щоб не казали на нього носатий — викрутив носа
(став кирпатим)
Щоб не бачити жаб — повиймав очі
(але не бачив і троянд)
Щоб ненароком не бовкнути чогось зайвого — вирвав язика
(не став казати і лагідних слів коханій)
Кожного дня він провадив
якусь пластичну операцію на своєму тілі,
щоб бути схожим на інших, на всіх.
ТЕЛЕСИК
(хатня інсценівка 33-го року)
Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.
Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити -
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -
нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!
"Давайте гратися у Телесика:
я - буду Зміючкою Оленкою,
ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".
Каже вона найменшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку.
"Та ні-бо: сідай зовсім!"
"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"
Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову.
"Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"
"Мамо, ми не Телесики -
ви ж знаєте наші імена:
я - Михайлик-слухняний-хлопчик,
я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".
Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!"
"Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця -
ми уже пливемо далеко по велику рибину!"
Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ми уже побрали у руки срібні весельця - ми уже пливемо далеко по велику рибину!"
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька -
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.
Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.
Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити -
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -
нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!
"Давайте гратися у Телесика:
я - буду Зміючкою Оленкою,
ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".
Каже вона найменшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку.
"Та ні-бо: сідай зовсім!"
"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"
Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову.
"Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"
"Мамо, ми не Телесики -
ви ж знаєте наші імена:
я - Михайлик-слухняний-хлопчик,
я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".
Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!"
"Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця -
ми уже пливемо далеко по велику рибину!"
Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ми уже побрали у руки срібні весельця - ми уже пливемо далеко по велику рибину!"
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька -
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.
САВУР-МОГИЛА
Це я — мандрівний кобзар —
іду битим шляхом
і помічаю при дорозі гніздо,
де повно пташиних яєчок.
Коли нахиляюся нижче, бачу:
гніздо викладене круглими камінцями.
"Дай мені отого самоцвіта —
він нагадує мені рідну Полтавщину".
Камінці самі собою розкотилися,
і пташка розгублена на самому дні
камінцем застигла.
"Поставмо свічечку отут при дорозі!".
іду битим шляхом
і помічаю при дорозі гніздо,
де повно пташиних яєчок.
Коли нахиляюся нижче, бачу:
гніздо викладене круглими камінцями.
"Дай мені отого самоцвіта —
він нагадує мені рідну Полтавщину".
Камінці самі собою розкотилися,
і пташка розгублена на самому дні
камінцем застигла.
"Поставмо свічечку отут при дорозі!".
КАТЕРИНА БІЛОКУР: ПІЖМУРКИ КВІТІВ
Квітка ховається за квітку,
грається з глядачем у піжмурки,
не з'являється доти, поки її не назвеш:
"Ти, квітко блакитна, що в'єшся все вгору та вгору,
твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо -
кручені паничі".
І кручені паничі з'являються з-поза неназваних квітів.
"Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
проводжаєш ідучих із поля помахами
блакитної хусточки -
волошка".
І волошка виходить із-за спин інших квітів.
"Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
низенько по землі,
щоб і мертві небо побачили -
барвінок".
І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.
Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,
квіти не існують:
для чужинців, які пильно стежили,
як малярка водила пензлем
із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні -
квіти були непомітні:
тільки пензель торкався полотна,
як фарба щезала, усотувалася в полотно,
як молоко крізь цідилок -
біле полотно, та й годі, а перед ним
жінка з наполоханими очима,
водить сухим пензлем по поверхні полотна.
Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне
і таке, що не має сенсу,
хоч і не вороже для них,
тому залишили її в спокої.
Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,
як вони стали рівненько за тином,
як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.
грається з глядачем у піжмурки,
не з'являється доти, поки її не назвеш:
"Ти, квітко блакитна, що в'єшся все вгору та вгору,
твориш своїм цвітінням перед очима стіну,
тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо -
кручені паничі".
І кручені паничі з'являються з-поза неназваних квітів.
"Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,
подорожніх виглядом своїм звеселяєш,
проводжаєш ідучих із поля помахами
блакитної хусточки -
волошка".
І волошка виходить із-за спин інших квітів.
"Ти, квітко найблакитніша, що стелишся
низенько по землі,
щоб і мертві небо побачили -
барвінок".
І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.
Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,
квіти не існують:
для чужинців, які пильно стежили,
як малярка водила пензлем
із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні -
квіти були непомітні:
тільки пензель торкався полотна,
як фарба щезала, усотувалася в полотно,
як молоко крізь цідилок -
біле полотно, та й годі, а перед ним
жінка з наполоханими очима,
водить сухим пензлем по поверхні полотна.
Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне
і таке, що не має сенсу,
хоч і не вороже для них,
тому залишили її в спокої.
Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,
як вони стали рівненько за тином,
як пустотливі діти, і зацвіли блакитне.
ГОЛОВА
Котилася, як кавун, голова з гори,
як кавун, кривава людська голова.
Котилася голова.
Ще у очах тріпотіли
листя папірці зелені
і стежка намотувалася стрічкою під ноги.
Ще у вухах шурхотіло колосся,
рипів біля колодязя журавель,
гули оси,
сміялася дитина.
Ще на губах висів поцілунок,
ще вони ворушилися
і складалися трубочкою, щоб засвистіти.
Ще зуби жадібно вгризалися у м'якість
грушок-лежанок.
Ще язик розповідав
про веселі пригоди друзям.
Ще щоки відчували тепло подушки
і жінчиного плеча.
Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя.
Ще під зморщеним чолом визрівали думки.
А голова уже котилася.
Як кавун, кривава людська голова.
І падали непритомні жінки,
падали непритомні матері та сестри
і простягали по землі довгі руки,
і по руках,
як по білих рушниках,
ішли за головою люди
і шелестіли,
як чорні жалобні стрічки.
як кавун, кривава людська голова.
Котилася голова.
Ще у очах тріпотіли
листя папірці зелені
і стежка намотувалася стрічкою під ноги.
Ще у вухах шурхотіло колосся,
рипів біля колодязя журавель,
гули оси,
сміялася дитина.
Ще на губах висів поцілунок,
ще вони ворушилися
і складалися трубочкою, щоб засвистіти.
Ще зуби жадібно вгризалися у м'якість
грушок-лежанок.
Ще язик розповідав
про веселі пригоди друзям.
Ще щоки відчували тепло подушки
і жінчиного плеча.
Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя.
Ще під зморщеним чолом визрівали думки.
А голова уже котилася.
Як кавун, кривава людська голова.
І падали непритомні жінки,
падали непритомні матері та сестри
і простягали по землі довгі руки,
і по руках,
як по білих рушниках,
ішли за головою люди
і шелестіли,
як чорні жалобні стрічки.
БЕЗ ІМЕНІ
Викрали моє ім'я
(не штани ж - можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім'я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім'я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім'я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє ім'я,
на ім'я того, у кого ім'я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім'ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?
(не штани ж - можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім'я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що сіяв той,
у кого ім'я викрадено,
а на білих стінах я завжди пишу:
стіну вибудував той, у кого ім'я викрадено.
Привітальні телеграми і листи
ідуть уже на моє ім'я,
на ім'я того, у кого ім'я викрадено.
Уже всі примирилися (бо ж і сам давно)
із моїм новим ім'ям.
Дружина теж звикла.
Тільки от не знаю, як бути дітям,
як їх кликатимуть по батькові?
ЗОЗУЛЯ ПРИ ПЕРУЦІ
Мати утопче стежку, на базар ходячи,
виносить же того молока,
щоб було з чого донечці одягання справити,
аж поки одного дня
донька не вріже косу, щоб заспокоїти матір:
"Мамо, я ж не на вік іду,
я ж іще повернуся" -
виллє молоко з глечика в ямку,
сама влізе в порожнього глечика -
так мати й віднесе доньку на базар
тією ж утоптаною роками стежкою.
Понесе одягненою гарненько у домашній одяг:
у хусточку з полотенця вишневого садка,
у спідничку із пілки квітучої луки,
у сорочку, прикрашену по рукавах квітами
з городчика,
а принесе на базар - дитина гола!
Хоч і спало дорогою, а зуміло ж роздягтися,
одяг свій крадькома повикидати,
що й мати не побачила, -
доведеться тепер в усе міське одягати.
Віднесе мати доньку на базар
та й продасть. Чи продасть, чи так віддасть,
та відтоді стане доньку додому чекати,
вістки хорошої від доньки дожидати.
"Зозуле,зозуле,
пташко сіренька, що так сумно куєш у садку,
чи ти не за доччиною косою прилетіла?!
Відкриє мати скриню,
дістане доччину косу,
віддасть її зозулі.
Але, ні, не хотіла зозуля доччину косу
дочці віддавати,
а сама перукою доччину косу стала носити.
"Зозуле,зозуле,
пташко сіренька, не літай по світу,
не куй сумно по садку,
приходь до мене дочкою жити -
будемо укупі плакати!"
виносить же того молока,
щоб було з чого донечці одягання справити,
аж поки одного дня
донька не вріже косу, щоб заспокоїти матір:
"Мамо, я ж не на вік іду,
я ж іще повернуся" -
виллє молоко з глечика в ямку,
сама влізе в порожнього глечика -
так мати й віднесе доньку на базар
тією ж утоптаною роками стежкою.
Понесе одягненою гарненько у домашній одяг:
у хусточку з полотенця вишневого садка,
у спідничку із пілки квітучої луки,
у сорочку, прикрашену по рукавах квітами
з городчика,
а принесе на базар - дитина гола!
Хоч і спало дорогою, а зуміло ж роздягтися,
одяг свій крадькома повикидати,
що й мати не побачила, -
доведеться тепер в усе міське одягати.
Віднесе мати доньку на базар
та й продасть. Чи продасть, чи так віддасть,
та відтоді стане доньку додому чекати,
вістки хорошої від доньки дожидати.
"Зозуле,зозуле,
пташко сіренька, що так сумно куєш у садку,
чи ти не за доччиною косою прилетіла?!
Відкриє мати скриню,
дістане доччину косу,
віддасть її зозулі.
Але, ні, не хотіла зозуля доччину косу
дочці віддавати,
а сама перукою доччину косу стала носити.
"Зозуле,зозуле,
пташко сіренька, не літай по світу,
не куй сумно по садку,
приходь до мене дочкою жити -
будемо укупі плакати!"
Немає коментарів:
Дописати коментар